Чому комбайн?.....

Герби наших міст та містечок, то окремі історії.  Територіальна геральдика – чи не найцікавіша галузь історичних дисциплін. Бо за символом-зображенням приховуються людські долі, відображення уявлень, вірувань, переконань, нарешті тривала традиція – поєднання минулого й сучасного. Відтворюючи герб, чи створюючи новий, обов'язково слід порадитися з фахівцем істориком, а ще краще з геральдистом. Наша доба – свідчення нехтування будь якими приписами й нормами стосовно минулого. Геральдика перетворюється на незрозумілі каверзи владних структур, які важко інколи обґрунтувати. Герботворчість щодо українських сіл і містечок сягає небачених розмірів. Новітні герби утверджуються на сесіях Рад усіх рівнів, однак символіка – безпосереднє відображення нашого життя той образ, який формує уяву про село, селище, містечко, місто, яке ж уявлення складається про місцевість, коли усе те зроблене абияк і нашвидкуруч?
От з півроку тому угледів я й новий герб для Вільшани (Дергачівського р-ну), яке місцеве керівництво завбачливо розташувало на щиті при в'їзді до селища. Згори, як годиться, “губернський” ріг достатку, унизу на одній частинці комбайн, на другій церквиця незрозумілої архітектури. Що ж хотів показати, на жаль, невідомий мені майстер?  Поєднання новацій та традицій: комбайна й церкви, але проблема в тому, коли з'являлися комбайни, церкви знищувалися. Барокову перлину Вільшани – Миколаївську церкву можна б зобразити як єдину вцілілу на околиці? Хоча обриси саме цієї церкви вгадуються вельми слабко.Та все по порядку.
Описуючи Вільшану, як центр комісарства, 1767 року титулярний радник Іван Ковалевський слушно зазначив, що містечко “ оной же город особаго гербу городского не имеет”. Себто, у давні часи герба у Вільшани не було. Відповідно сучасний герб не має опертя на жодну традицію. Саме це одразу впадає в око.
 Зобразити на емблемі селища приміської зони комбайн, селища, де ці комбайни не вироблялися й не розташовувалися (до часу скасування МТС 1959 р. Між іншим МТС розташовувалася на території сучасної пересічанської, навіть не вільшанської, селищної ради (Сільгосптехніка)) було абсолютно не доцільно.
 Мало того, Вільшана, через слабку родючість ґрунтів, слабкоаграрне селище. Багато мешканців якого у давні часи займалося не лише хліборобством, а промислами чумацтвом, гончарством, пасічництвом, розведенням худоби, ковальством тощо. Про це, між іншим свідчить і згаданий опис Вільшани 1767 року, “Потребное для пищи содержание жителей получается от хлебопашества, скота и пчел собственнами сих жителей трудами, а некоторая часть и от промыслов и торгов…”, хоча автор відзначає, що “по большей части обыватели в хлебопашестве упражняются”. Однак пізніші відомості про містечко зазначають малоземелля вільшанців, значну зайнятість мешканців у чумацтві. Особи, що займалися землеробством виїзджали на численні хутори довкола Вільшани. Землеробство так, зокрема, стало допоміжним засобом для багатого вільшанського чумака Андрія Сизона, який поруч Вільшани заснував хутір.
          ХХ ж століття внесло ще істотніші корективи, чимало вільшанських мешканців стали пов'язаними з Харковом, з промисловим містом, яке знаходилося поруч. Може тому комбайн? Не думаю. Ось як описує робітника з віддалі в Харкові емігрант Олександр Семененко: “Він набирається грубіянства й цинізму, коли з Холодної Гори пропихається через усе місто на ХТЗ в трамвайному скаженстві, коли з далекої Вільшани – і пішки десяток кілометрів, і потяг, і трамвай; на роботу чимдуж поспішає”. Частини Харкова Новоселівка, Холодна Гора істотною мірою досьогодні є вільшанськими, бо збільшили відсоток населення за рахунок переселенціцв з “далекої Вільшани”. Коли з'явився комбайн, зайнятість вільшанців у аграрному секторі неухильно падала. Тобто, комбайн до вільшанського стилю життя пасує аж занадто слабко.
    Прикро визнати, що елементи герба Ковалевських, поміщицької родини, представники якої були вільшанськими сотниками, та без якої годі уявити вільшанську історію XVII-XVIII століть, власне родоначальник слобідської гілки цього роду Семен Ковалевський вважається вільшанським осадчим, не знайшли свого відображення в гербі. Та не про це напевно думалося компонувачами герба, таке враження, що хотіли аби щось намалювати. Але герб чи емблема існує, ніде від того не дінешся. І то теж пам'ятка, яка є частинкою нашої історії,…лише чому: незнанню минулого, сучасного чи безвідповідальності?
P.S. Коли вже з рік як цю статтю написано у Вільшані сталася прикра річ, що теж певною мірою свідчить про “пошанування” вільшанською владою минулого. Новий хазяїн зруйнував альтанку, третій поверх, дерев’яну надбудову зі шпиликом у самому центрі Вільшани в крамниці збудованій на початку ХХ століття найзаможнішим вільшанцем Петром Шелестом. Шелест збудував гарну крамницю – з вітриною, балконом та альтанкою-третім поверхом. Альтанку ж збудував навмисно: вікна її виходили прямо до Покровської церкви, й багатій любив у неділю чи празник пити на третьому поверсі чай, поглядаючи на тих хто їде чи йде до церкви. Радянська влада зробила з крамниці пересічну будівлю, поруйнйвавши вітрину й балкона, не зачепивши альтанку та зробивши там радіовузол. Будиночок зі шпиликом не належав до пам’яток архітектури, й певно, що альтанка була ветхою, але ця будівелька і надбудова була візитівкою, цікавим символом Вільшани як базарного селища. Новий господар не збудує нічого подібного та й навіщо йому якісь символи та якийсь Шелест. Може краще зображення саме цієї крамнички зі шпиликом й слід би було внести до вільшанського герба? Але альтанку не повернути, що ж у день сьогоднішній ще утнуть “шанувальники минулого” у Вільшані треба лише чекати – витівок ж іще безліч.
                                                                                                                                    В.Л.Маслійчук