Андрійко Микола Матвійович

6 травня 2013 - Stanley

 

Подпись:  Все далі і далі від нас війна, все менше і менше лишаєтся живих ветеранів....Та не згасне пам’ять народна про ті дні. Давайте напередодні Дня Перемоги згадаємо одного з Героїв Радянського Союзу- нашого земляка Андрійко Миколу Матвійовича., що став героєм в 21 рік, а в цьому році йому виповнилося би 91.
 Народився Микола Матвійович 6 травня 1922 року у Вільшанах в сімї робітника. Учився у Вільшанській школі. Та рано скінчилося дитинство для Миколи. Після сьомого класу він пішов працювати на Харківський Паровозобудівний Завод ім. Комінтерну ( тепер завод ім. Малишева), спочатку учнем а потім модельником. Та найскладніші випробування були попереду.....
    З перших днів війни – Микола Матвійович на фронті- брав участь у боях під Севастополем, Воронежем, Курськом, Льговом, Севськом, форсував Десну, Сож, Дніпро. Був кілька разів поранений та контужений, але після лікування незмінно повертався в діючу армію.
 Свій подвиг, за який отримав звання Героя він здійснив 15 жовтня 1943 року при форсуванні Дніпра біля селища Лоєв в Білорусі.
.... Напередодні та всю ніч бійці 685-го стрілецького полку в лісі поблизу готували плоти для переправи через Дніпро. 139-а стрілецька дивізія 65-ої армії Центрального фронту отримала наказ зходу форсувати Дніпро біля селища Лоєва Гомельської області. Протилежний берег німці перетворили на фортецю. Зазнавши поразки на Курській дузі вони всіма силами намагались спинити наступ радянських військ.
 У вечорі в батальйоні пройшов мітинг. Командир пояснив обстановку і поставив задачу: «Перед нами Дніпро- велика ріка трьох народів, за ним Україна, Білорусь. Давайте поклянемось, що завтра будемо на правому березі. Нас чекають наші матері і діти. Хто готовий іти першим? Вийти зі строю!» Всі 350 бійців ступили на перед.
 А на ранок під прикриттям ранкового туману відділення, обов’язки командира якого виконував старший телефоніст Андрійко розпочало переправу. Важко переоцінити значення надійного, неперервного та достовірного зв’язку для ведення бойових дій. Адже, лише знаючи про реальну обстановку на полі бою командир зможе прймати правильні рішення та віддавати накази (знову ж таки, за допомогою зв’язку). Тож, Микола Андрійко, Іван Будилін та Федір Шорохов завантажили на пліт телефонні апарати, прилаштували катушку з кабелем та, щойно вдарили «катюші», відштовхнулись від берега розмотуючи кабель та прокладуючи його по дну на той берег.
 Німці здійняли шквальний вогонь. Снаряди сипались з усіх боків, кидаючи пліт різнобіч. Троє сміливців гребли саперними лопатками маневруючи між розривів. Та ось, недалеко від берега пліт розвалився. Прихопивши телефонні апарати та котушку з кабелем бійці рушили до берега вплав. Вони помітили, що за ними прориваєтся ще один пліт та човен і це додало їм сил. Всі троє домливли до берега і непомітно для фашистів, що окопались вибрались на берег та ввірвались у ворожі траншеї закидавши їх гранатами. Товариші, що нагодилися просувались з боєм вступивши в рукопашну сутичку, а Микола встановив зв’язок- «ми на березі!» доповів він. «Закріпляйтесь! Утримуйте плацдарм од підходу основних сил!» -прозвучав наказ. Протягом доби 11 біців утримували плацтарм, коригуючи вогонь артилерії. А на ранок наші частини форсували Дніпро.
 Наступного дня батальйон просувався вперед, розвиваючи успіх. За спиною Миколи вибухнув снаряд. Це було третє поранення, після двох попередніх він повертався в діючу армію. А тепер, після третього поранення його вважали загиблим. І лише уважність одного з бійців похоронної команди, що розгледів озаки життя не дала поховати Миколу.
 Коли в госпіталі йому повідомили про присвоєння високого звання- спершу не повірив. І лише газета Правда з Указом Президії Верховної Ради СРСР від 30 жовтня 1943 року переконала його в цьому.
Майже рік лікарі боролись за його життя. Змінювались госпіталі – Високий Тополь, Іжевск, Тула, Харків. Переніс декілька операцій, кілька разів хотіли ампутувати понівечену руку, але й тут він не здав свого плацдарму- не дозволив і руку вдалось врятувати.
   Після Війни Микола Матвійович повернувся на завод ім. Малишева. Лише стати знову до верстата не дала покалічена рука. Тому він пішов здобувати освіту- закінчив планово-економічний технікум і майже півстоліття пропрацював єкономістом та начальником відділу труда і зарплати цеху. Отримував і трудові нагороди- орден Трудового Червоного Прапора та орден Богдана Хмельницького ІІ ст. Неодноразово обирали його  головою цехового комітету та членом заводського комітету профспілки, був він і секретарем цехової партійної організації.
 Коли в 1973 році святкуючи 30ти ліття дивізії командування військової частини запросило ветеранів в поїздку по місцях бойової слави Микола Матвійович відмовився від поїздки на той п’ятачок, пережити ще раз ті страшні години не вистачило сил.
 Помер М.М. Андрійко 28 грудня 2008 року. Похований на 2-гому харківському цвинтарі. В Харкові на будинку за адресою Московський проспект 2, де мешкав він після війни встановлена меморіальна дошка. У Вільшанах на розі вулиц Свердлова та Комінтерна встановлено невеличкий пам’ятник.
 
 
 
 
  Указ Президії Верховної Ради СРСР про присвоєння звання Героя Радянського Союзу.
Коментарі (0)

Коментарі відсутні. Ваш буде першим!

← Назад

Яндекс.Метрика